|
( Василь Стус ) Наснилося, з розлуки наверзлося, з морозу склякло, а туги – аж лящить. Над Прип’яттю світання зайнялося – і син біжить, як горлом кров біжить. Мов равлики, спинаються намети, а мушля в безсоромності цноти ніяк не знайде барви для прикмети твоїх надсад, твоєї німоти. І шклиться неба висліпла поблуда – тверда труна живих, як живчик, барв. Бреде зоря – сновида і приблуда – одержаний задурно щедрий дар. А човен побивається об здвиги повсталих хвиль, твердих, немов стовпці. ...Підтале чорноводдя зелен-криги займається світанком на щоці. |
